Цьогоріч, 13-14.05.2025, минула 55-та річниця руйнівної для Тячева повені. До цієї дати пропонуємо громадськості серію ексклюзивних матеріалів про героїв-рятівників Шелю Куна Рейнгольдовича і Косенка Бориса Семеновича під загальною назвою «Герої-рятівники назавжди в серцях вдячних земляків».

Нижче наводимо сповнений співпереживання, болю і водночас поваги і ніжності майстерний допис «Трагедія, якої не забути…», який свого часу підготовано і зараз люб'язно надано нам родиною світлої пам’яті Шелі К.А. про героїв-рятівників та обставини навколо трагічних подій 13-14 травня 1970 року у Тячеві та районі.

ТРАГЕДІЯ, ЯКОЇ НЕ ЗАБУТИ...

Ми любимо згадувати свята, та чомусь дуже часто не хочемо згадувати про трагедії. І це зрозуміло – природній самозахист... Та забувати не можна, не маємо права – ні перед Богом, ні перед людьми.

Минуло 37 років з того страшного дня, коли, рятуючи хворих із затопленої лікарні, загинули двоє швагрів: Шель Куно і Борис Косенко... В одній із поїздок за хворими їх трактор потрапив у яму, що утворилася від виру течії Тиси на розі вулиць Партизанської, Жовтневої, Вайди, і застряв там торцем. Так їх і знайшли че­рез два дні втопленими за кермом трактора.

Кажуть люди, не можна вірити ворожінням циганки, і це, мабуть, правда. Та колись у 60-х роках молоде подружжя Терезії (уродженки с. Вишково Закарпатської обл.) й німця Шель Куно, що зустрілися на цілині в Казахстані, цього не знали. А циганка напророкувала Куно, що він загине від води. Стало моторошно і чомусь здалося, що, якщо вони приїдуть на Закарпаття до рідних жінки, то цього не станеться. Та не відали, що саме тут, у м. Тячів, у 1970 році повінь забере від двох синів (десятилітнього Володимира і шестирічного Олександра) і жінки улюбленого батька і чоловіка.

Борис Косенко теж приїхав за молодою дружиною Ганною (рідною сестрою Терезії) на Закарпаття зі Східної України – і навіки залишив її тут з двома малолітніми синами – Борисом і Семеном і донечкою Людмилою.

На місці загибелі у сквері через рік їм було поставлено пам'ятну стелу, на якій у траурному вінку викарбувано текст Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 березня 1971 року про нагородження їх посмертно орденом «Знак пошани».

Та вже ніхто не поверне жінкам чоловіків, а дітям батька. А їм було лише по 33 роки...

Може хтось і забув, а може люди й пам`ятають їх подвиг. Хочеться вибачитись перед їх світлою пам`яттю, що суєта нашого життя інколи затьмарює добру пам`ять про них.

Та не можу не сказати й про героїчний подвиг їх жінок, на долю яких випали такі складні випробування – втратити чоловіка й поставити на ноги дітей.

Ганна Яношівна Косенко так і не вийшла заміж удруге. Сама виростила трьох дітей, дала освіту, поставила на ноги. Вдруге відчула біль утрати, коли  два роки тому втратила старшого сина. Прийміть, тітко, подвійне співчутті від ваших рідних і радо приймайте нас на батьківщині у Вишкові.

І нарешті, про найдорожчу у світі для мене людину мою маму – Шель Терезію Яношівну. Цього року найтрагічніший день її життя співпав із святкуванням Дня матері. І мабуть недаремно, тому що вона – Мати з великої літери. Розповідала, як загинув чоловік, хотіла і на себе руки накласти, та побачила поряд із собою сплячих синів, а уночі увісні до неї прийшов Куно і сказав, що ще не час, вона ще матиме донечку, про яку так мріяла, а як прийде час – він повернеться за нею. Так за кілька років з`явилася я. І я вдячна моєму батькові за розуміння, що мама залишила собі прізвище Шель.

Я маю двох чудових братиків, яких обожнюють вже мої донечки.

Прийміть, Мамо, наш доземний уклін перед Вами, за те, що виростили здоровими, за те, що дали освіту, за те, що виховали нас добрими людьми, за те, що подарували нам своє життя. І повірте нам, що ми ніколи не зрадимо пам`яті загиблих...

2007 рік

На предсталеному аматорському фото 1963 року Шель Куно Рейнгольдович та Шель Терезія Яношівна (з дому Бонгар) невдовзі після весілля.